День народження
15.02.1882
Джон Бэрримор John Barrymore, John Sidney Blytpe Дійсне прізвище: Блайт. Народився 15 лютого 1882, умер 29 травня 1942.
Легенда американського театру, знаменитий виконавець шекспірівських ролей на сцені, молодший в акторській династії Бэрриморов, він увійшов в історію, слідом за англійським актором Кином, ще і як уособлення формули «геній і безпутність». Народившись у театральній родині, Джон вивчав образотворчі мистецтва в Парижу, мріяв стати художником або, у найгіршому разі, журналістом. Але сімейна традиція узяла гору й двадцяти із зайвим років від роду, в 1903 році, він прийшов в «храм Мельпомены». Шляхетна, мужня краса (він одержав навіть утішну кличку «Великий профіль»), ставність, добірність укупі з безсумнівним талантом дозволили парубкові швидко висунутися. Рік по тому Бэрримор уже дебютував на Бродвее в п`єсі «Радий цьому». Маючи гостре почуття гумору, він в 10-і роки широко виступав у комедіях «романтичної користі»: «Мисливець за станом», «Чоловік наполовину», «Принцеса Зим-Зим», «Вір мені, Ксантиппа» і незабаром став ведучим у цьому незвичайному амплуа.
У кіно почав зніматися в 1913-м, спочатку - в екранізаціях своїх театральних спектаклів («Американський громадянин», 1913; «Диктатор», 1918; «Нишком», 1918), а потім й у комічних двухчастевках: «Ви масон?» (1915), «Майже король» (1916), «Загублений наречений» (1917). Подання про їх може дати останній фільм, де Бэрримора б`є по голові якийсь бурлака й він, втратившись пам`яті, приєднується до гангстерів, що грабують квартиру його нареченої. Ще один удар по тому ж місцю повертає героя у вихідний стан у самий критичний момент. Не дивно, що в подібних «киноэскападах» Джон бачив лише засіб одержання додаткових заробітків, які завжди йому були вкрай потрібні: спиртне й жінки вимагали грошей.
Головної ж залишалася для нього робота в театрі: в 10-і роки він зіграв там в «Воскресінні» Л. Толстого, «Правосудді» Дж. Толсуорси, став знаменитим Ричардом Ш и незабутнім Гамлетом. Брав участь він й у п`єсі своєї другої дружини Мішель Стрэндж «Світло місяця». 20-і роки в кіно знаменувалися гучним успіхом Джона в «Докторі Джекиле й містері Хайде» (1920), образом великого детектива в «Шерлоке Холмсе» (1922) і капітаном Ахавом з «Моби Дика», що на екрані охрестили «Морським чудовиськом» (1926). Мелвилловский сюжет доповнили в ньому любовною історією, проти якої Бэрримор спочатку люто заперечував, але потім цей екранний роман переріс у життєвий і Долорес Костелло стала третьою дружиною актора. Щирість і сила почуття, виявлені тут, принесли акторові славу «великого коханця». Однак наступні дві картини: «Дон Жуан» (1926) і «Коли чоловік любить» (1927, екранізація «Манон Леско») були зустрінуті пресою й публікою досить холодно. Імовірно, актор був занадто глибокий для трактування, що вимагалося, цих класичних добутків в «дусі Дугласа Фэрбенкса», те, що було природним у того, у Бэрримора виглядало штучним.
Добре поставлений, богатый обертонами, «театральний» голос дозволив акторові благополучно минути бар`єр звукового кіно. Але в 30-і роки він уже використав в основному напрацьований багаж. Так, в «Видовище видовищ» (1929) він декламував його знаменитий монолог, що прославив, з «Ричарда Ш» «Зима тривоги нашої...»; у комедії «Людин із Бленкли» (1930) грав англійського лорда; знову став капітаном Ахавом в «Моби Дике» (1930), був знаменитим гіпнотизером в «Свенгали» (1931). В «Распутіні й імператриці» (1932) Бэрриморы знялися всі втрьох: брат Лайонел грав Распутіна, сестра Этель - царицю, а Джон - Фелікса Юсупова. Скінчилося все це гучним скандалом. Сімейство князя початок процес про наклеп і виграло його. Студії довелося заплатити 25 тисяч доларів плюс величезні судові витрати...
В «Обіді у вісім» (1933) Бэрримор виконав близьку йому роль: старіючого знаменитого актора, п`яницю, що губить себе. У житті ця пристрасть до гарячливих напоїв діяла на нього усе більш губительно. Слабшала пам`ять і доводилося всюди розкладати суфлерські картки. Джон почав часто спізнюватися на зйомки, а іноді й взагалі не з`являвся. Але оскільки його популярність усе ще була велика, ці провини поки сходили йому з рук.
У середині 30-х, коли в Голливуде виникла мода на престижні, насамперед шекспірівські, картини, Д. Селзник навіть спробував його на Гамлета. Але результат виявився сумним: сліди розгульного життя вже віддрукувалися на особі великого трагіка. Правда, Бэрримору дали одну із второплановых ролей в «Ромео й Джульетте» (1936) - такого роду екранна продукція вимагала відомих у театральному світі імен. Зйомки ж його в «Дамі з камеліями» у тому ж році взагалі не відбулися: актор потрапив у лікарню для алкоголіків.
Після повернення відтіля на головні ролі він претендувати не міг - тільки другорядні, та й то у фільмах класу «Б». Знімався в детективній серії «Бульдог Драммонд», зіграв невелику роль Луи XV в «Марії Антуанетте»(1938), старого професора в «Тримаєте цю студентку» (1938). Не краще обстояло справа й у театрі. Він з`являвся на сцені в жахливій п`єсі «Мої дорогі діти» разом зі своєю четвертою дружиною Эллен Барри. Під час гастролей у Чикаго й Нью-Йорку публіка приходила головним чином для того, щоб подивитися на ганьбу ніколи великого майстра: він забував текст, поров відсебенькки, падав на сцені. Бэрримор і сам розумів всю глибину власної деградації, тому що в 1940-м спародировал себе у фільмі «Великий профіль», а потім повторив це ще раз в «Партнерах по грі» (1942). Незабаром актор умер: на похорони довелося збирати гроші, тому що в будинку не було ні цента.
За піввіку, що пройшли після смерті Бэрримора, вся ця «проза життя» відійшла на другий план. І в історії американського мистецтва Джон Бэрримор залишився справжньою вершиною, нехай й «разбившейся об побут». Недарма перший біограф актора Джин Фаулер назвав книгу про нього прощальними словами Гораціо, зверненими до тільки що що помер Гамлету: «Спи, милий принц...»
|
