Алентова Віра Валентиновнародилась 21 лютого 1942 року в місті Котласе Архангельської області. Батько - Биків Валентин Михайлович, актор. Мати - Алентова Ирина Миколаївна, акторка, що працювала в багатьох театрах СРСР. Батько вмер, коли дівчинці не було ще 4 років, і Віра з мамою виїхали на Україну, назавжди залишивши рідну Північ. Віра разом з мамою часто міняла місце проживання. У школу пішла на Україні, повчилася в Узбекистані, закінчила десятилітку на Алтаєві. Після школи надходила в медичний інститут у місті Барнаулі, але, мріючи стати акторкою, одночасно з надходженням у вуз вирішила показати свої акторські дані в Барнаульском драматичному театрі, де працювала її мама, і була прийнята в трупу на посаду акторки допоміжного складу.
Мама, Ирина Миколаївна, не визнавала на професійній сцені любительщини. Вона запропонувала дочці поїхати в Москву й надійти в театральний інститут, а до надходження - замість театру піти на завод, попрацювати там.
Проробивши рік на барнаульском меланжевому комбінаті в посаді чернорабочей, Віра наступним летом поїхала в Москву.
В 1961 році надійшла в Школу-студію імені В.И. Немировича-Данченко при Мхате на курс В. П. Маркова. На 2-м курсі вийшла заміж за студента Володимира Меньшова. Педагоги дивувалися й навіть намагалися удержати Віру від цього безрозсудного кроку. Студент Меньшов, на думку більшості педагогів, був безперспективний. Уголос про цьому, звичайно, не говорилося, але всім було ясно, що столична кар`єра Віри закінчена.
В 1965 році, після закінчення Школи-студії, влаштувалася на роботу в Московський театр імені А.С. Пушкіна. У театрі імені А.С. Пушкіна не було акторки такого плану, як Алентова, і Віра Валентинівна занурилася в мир своїх дитячих мрій, зустрівшись із драматургією Бернарда Шоу («Шоколадний солдатик», 1966), Джона Б. Пристли («Скарб», 1976),Фридрихашиллера («Розбійники», 1975). Вона працювала з різними режисерами, застала ще Равенських, що поставив з нею «Шоколадного солдатика» Б. Шоу. Спектакль був любимо глядачами й пройшов більше 300 разів з незмінним успіхом. «Невільниці» по п`єсі А. Островського в постановці молодого режисера А. Говорухо наробили багато шуму в театральній Москві неординарністю рішення всього спектаклю й блискучою роботою Алентовой - головної героїні Евлалии, за якої акторка одержала диплом 1-й ступеня імені А. Островського.
Спектакль «Я - жінка» по сценарії В. Мережко був поставлений режисером Б. Морозовим в 1984 році. Сценарій призначався для фільму, але кінематографічні влади сценарій по невідомих причинах саме в 1984 році заборонили (пізніше він з`явиться в прокаті за назвою «Прости»), театральні ж влади виявилися либеральнее й поставити спектакль дозволили, щоправда, під своїм ретельним контролем, і це обернулося для спектаклю невеликим, але істотною зміною драматичного фіналу. Спектакль однаково вийшов. Алентова грала свою героїню Машу, що перебуває на грані нервового зриву, у такому потужному емоційному розжаренні, що глядачі ще довго після закінчення спектаклю були під його впливом. Спектакль на багато років став улюбленцем театральної Москви, на нього неможливо було дістати квиток, його дивилися по кілька разів, а театральні фанати пам`ятають дотепер всі перипетії страждань Маши, що полюбилася, і жалують, що спектакль більше не йде.
У кіно дебютувала в 1966 році в ролі Лідії у фільмі "Дні літні".
Найцікавішою роботою Алентовой був девятисерийный телефільм «Таке коротке довге життя» по сценарії И. Ольшанского й з режисурою К. Худякова. Головна героїня телефільму Настя починає своє життя на екрані зовсім молодою жінкою, і вся її нелегка доля, пов`язана із втратою дитини, переїздом із села в місто, війною, знаходженням нового важкого щастя, народженням іншої дитини й вихованням його, проходить на очах глядачів протягом майже 20 років. Фільм вийшов на телеекрани в 1976 році, тоді серіали були внове, і Москва завороженно стежила за рідними героями, що стали, телефільму. Після виходу серіалу на екрани Алентову ніхто не дізнавався: роль була для неї незвичайна, актори називають такі ролі характерними зі зміною звичного зовнішнього вигляду. Акторка не боялася бути на екрані некрасивої, і, коли колеги по театрі говорили Алентовой, що навіть вони, що так добре знали акторку, спочатку не довідалися її, Віра Валентинівна вважала це для себе вищою похвалою.
Своїм кинодебютом Віра Валентинівна вважає фільм «Москва сльозам не вірить». Володимир Меньшов, так невірно оцінений у свій час педагогами Школи-студії МХАТ, зняв цей свій другий по рахунку фільм, що одержав світову любов кіноглядачів і безліч нагород як вітчизняних, таки закордонних в 1979 році. У лютому 1980 року фільм вийшов на екрани країни й почав свій переможний хід по усім світі. Його відразу ж купили для прокату більше 100 країн, а за один тільки 1980 рік і тільки в нашій країні фільм подивилися 90 мільйонів чоловік.
Віра Алентова з 1980 року є членом Союзу кінематографістів. У тому ж році вона одержала приз «Сан^-Мішель» за краще виконання жіночої ролі на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі. В 1981 році по опитуванню читачів журналу «Радянський екран» вона була визнана «кращою акторкою року». У тому ж році Алентова стала лауреатом Державної премії СРСР, а фільм одержав вищу нагороду Американської академії киноискусств - «Оскар».
В 1983 році на екрани країни вийшов фільм «Час бажань» режисера Юлія Райзмана з Алентовой у головній ролі. Це був останній фільм великого майстра й залишився у вдячній пам`яті акторів, з ним працюючих, як дотик до якоїсь таємниці. Тихо й неспішно Райзман умів створювати на знімальній площадці атмосферу любові й поклоніння один одному.
Фільмів на рахунку у Віри Алентовой небагато, але всі вони улюблені глядачами й запам`ятовуються надовго.
Віра Алентова з 1966 року є членом Союзу театральних діячів, а в 1993 році стала президентом Благодійного федерального фонду соціального захисту членів СТД Російської Федерації.
Фонд намагається в міру своїх малих сил допомогти театральним працівникам, що потрапили в лихо, і непрацюючим театральним діячам, що живуть у гострому нестатку.
У тім же 1993 року Алентову запросив до себе в антрепризу Леонід Трушкин. Його театр знаменитий гучними прем`єрами й славетними іменами. Спектаклі театру користуються незмінною любов`ю глядачів.
Заслужена артистка РСФСР (1982)
Народна артистка Росії (1992)
Академік Російської академії киноискусств театральні работывинни - «Щасливі дні» Сэмюэла Беккета, 2006 рік
Кароліна Эшли - «Недосяжна» по п`єсі Сомерсета Моэма, 2001 рік
Гелена - «Вашавская мелодія» по п`єсі Л.Зорина, 1996 рік
Маша - «Я - жінка» по сценарії В. Мережко, 1984 рік.
Евлалия - «Невільниці» по п`єсі А. Островського, 1972 рік
Райна - «Шоколадний солдатик» по п`єсі Бернарда Шоу, 1966 рік
Аленушка - «Аленький квіточка», 1965 рік призи й нагороди* Краща акторка 1980 року (за результатами опитування журналу "Радянський екран")
* Лауреат Державної премії СРСР (1981, за фільм "Москва сльозам не вірить")
* Премія МКФ у Брюсселі "Сан^-Мішель" за кращу жіночу роль (1981, за фільм "Москва сльозам не вірить")
* Лауреат Державної премії ім. братів Васильєвих (1986, за фільм "Час бажань")
* Нагороджена орденом Дружби (2001)
* Нагороджена Орденом Пошани (2007).
|
